Глобальні трансформації світового порядку, які ми маємо змогу спостерігати протягом останніх кількох років, відображаються і на рівні регіональних гравців. Їхні цілі, завдання та мотивації змінюються відповідно до нових параметрів мінливого міжнародного середовища.
Зміна демографічного портрету населення, масове переселення народів, загострення екологічних проблем, світова фінансова криза, науково-технологічна революція, зміна поколінь – все це призводить до руйнації основних стовпів старого укладу та міжнародної системи.
Разом із ерозією світового порядку та його головних складових (міжнародні організації, баланс сил, ідеології, політичні системи) трансформуються і регіональні союзи, що були основою тієї рівноваги, яка існувала тут протягом багатьох десятиліть, і яка була бенефіціаром міжнародного порядку.
Старі союзи та альянси, що підпирали баланс сил у регіонах після Другої Світової та «холодної» війн, поступово зникають. Основна причина – криза глобального лідерства, що проявилася у послабленні впливу США на світові процеси та становлення нових глобальних гравців. Це дезінтегрувало численні регіональні підсистеми, які були створені безпосередньо або за активного сприяння Сполучених Штатів. Продуктом цих змін стало зростання регіоналізму: з`явилися держави, які кидають прямий виклик американській гегемонії та претендують на домінуючі позиції у регіонах, намагаючись змінити рівновагу на свою користь.
Загострення регіональної конкуренції внаслідок цих процесів вивело з-тіні чимало держав, які давно претендували на лідерство у своїх підсистемах. Вони більше не сприймали глобальних гравців як єдиних гарантів їхнього успіху, процвітання та сили. Відтепер, регіональна країна може цілком успішно змагатися зі світовим гравцем, навіть поступаючись йому у силі та технологіях.
Будучи в очікуванні становлення нового міжнародного порядку і, відповідно, нової економічної і технологічної бази, регіональні гравці кинулися у боротьбу за краще «місце під сонцем» у майбутній новій системі, бажано – у якості регіонального лідера або «вузлової країни», на яку спиратимуться уже нові глобальні гравці.
Польща
Найпершою серед таких амбітних і гіпер чутливих до світових змін держав вирізняється Польща. Протягом останніх 10 років, по мірі загострення глобальних проблем людства, польська регіональна політика зазнала чималих змін. Під тиском демографічної кризи (еміграції поляків на захід, від`ємної внутрішньої демографії і нестачі кваліфікованої робочої сили), офіційна Варшава розвернулася на схід і почала «викачувати» звідти молоду робочу силу для покриття свого дефіциту. Паралельно з цим, Польща активно працює над консолідацією суспільства навколо національно-історичного ядра держави, щоб зменшити потоки еміграції. Ця проблема лишається актуальною для поляків і сьогодні. Попри всі зусилля польського керівництва, економіка країни потребує ще близько 4,5 млн. заробітчан (оцінка експертів UIF), які стабілізують демографічний баланс і врегулюють ситуацію на ринку праці. Це штовхає Польщу до більш активної політики відносно Східної Європи та, насамперед, України.
Поступове скорочення старої ресурсної бази також змінює політику Варшави. З`являються виклики, пов`язані з екологією, які змушують Польщу шукати альтернативні вугіллю джерела енергії і модернізувати власну енергетичну інфраструктуру.
Через кризу представницької демократії і ліберальної ідеології, у Польщі погіршилися стосунки з офіційним Брюсселем. Послаблення ліберального консенсусу «круглих столів» 1988-1989 років привело до влади у Варшаві націонал-популістські сили на чолі з партією «Право і справедливість», і змушують їх далі зміщувати свій порядок денний на правий політичний фланг. Це автоматично призвело до конфлікту зі старими ліберальними елітами у ЄС, кульмінацією чого став запуск процедури санкцій проти Польщі.
Всі ці проблеми серйозно змінили сприйняття Польщею свого майбутнього у регіональних європейських політичних конфігураціях. Намагаючись віднайти своє місце у новій економіці майбутнього, модернізувати енергетичну інфраструктуру з урахуванням досягнень «четвертої промислової революції», посісти своє гідне місце у регіоні та відшукати нову соціально-політичну функцію у геополітичних та геоекономічних парадигмах «нової Європи», Польща віддаляється від панєвропейських, єврооптимістських концепцій, занурюючись у регіоналізм і обережний євроскептицизм на користь трансатлантичних стосунків.
У альянсі з сусідами, посиленні націоналізму та більшої ставки на атлантизм Польща вбачає свій шанс для формування нової ідеологічної платформи держави, яка б оновила суспільний договір, знову актуалізувала політичну систему та зміцнила структуру державного управління.
У цьому контексті основними цілями Польщі як держави-претендента на регіональне лідерство у Східній Європі є:
- стабілізація демографічного балансу;
- посилення альянсу зі США на противагу Німеччині;
- збереження стабільних торгово-економічних зв`язків з ФРН;
- проведення модернізації НАТО для посилення «парасольки безпеки США»;
- збереження цілісності ЄС при послабленні наднаціональних структур;
- сприяння розвитку України як сильного буфера проти Росії;
- декарбонізація економіки та створення нової ідеологічної платформи на базі націонал-популізму та атлантизму.
З урахуванням вищезазначених цілей, Україна має шанс суттєво покращити свої стосунки з Польщею. Для України наш західний сусід може стати пріоритетом у зовнішній політиці, позаяк інтереси обох держав багато у чому співпадають.
І для Польщі, і для України Росія – агресор і стратегічна загроза. І для Польщі, і для України збереження цілісності ЄС і модернізація НАТО є вигідними цілями. Обидві країни виступають проти енергетичних проектів, які посилюють залежність Європи від одного постачальника, зокрема Росії.
На цьому тлі Україна та Польща мають потенціал максимального торгово-економічного та політичного зближення, якщо владнають свої проблеми у сфері історичної політики та політики національної пам`яті.
Угорщина
Схожа ситуація проглядається і з сусідньою Угорщиною. Ця країна також претендує на посилення своїх регіональних позицій через врегулювання питання демографії та міграції, посилення зв`язків з діаспорою, а також створення інституційно-ідеологічної платформи, альтернативної загальноприйнятним концепціям на Заході.
Для угорського керівництва, яке сприймає глобалізацію і науково-технічну революцію як часткову загрозу державності та національної ідентичності, побудова етно-національної держави стала способом самозбереження та захисту від глобальних трансформацій. У Будапешті вірять, що перехід до такої політики, у комбінації з пошуком нових логістичних ланцюгів (наприклад, через Китай і Туреччину), переходом на новий технологічний уклад і модернізацією економіки – це шлях у світле майбутнє, в якому Угорщина матиме особливе місце серед країн Європи.
Ідеологічною базою для пояснення та просування своєї політики (особливо після початку ідеологічних конфліктів з Брюсселем) стала концепція «неліберальної демократії», на яку опирається прем`єр-міністр Віктор Орбан і його партія. Однак посилення етно-національної риторики має і свою ціну – конфлікти з сусідами у питаннях трактування історії та щодо прав меншин, а також протистояння з більш ліберальним і менш націоналістичним Брюсселем на чолі з Францією і Німеччиною.
Хоча протистояння Будапешта та Брюсселя не стосується України та не відповідає нашим інтересам, Угорщина, як і Польща – природний союзник і партнер України. Завдяки зближенню з Угорщиною Україна може стабілізувати свої західні кордони, отримати доступ на ринок та реалізувати амбітні інфраструктурні проекти у Східній Європі.
Утім, на відміну від Польщі, розбудова стосунків між Будапештом та Києвом може виявитися складною через наміри угорської влади просувати і далі концепцію етно-національної держави з прицілом на збереження впливу на свої діаспори у сусідніх країнах.
Румунія
Подібні виклики стоять і перед Румунією. Погіршення стану регіональної безпеки через агресію Росії у 2014 році, внутрішньополітична нестабільність, слабкість України, і загострення конкуренції навколо логістичних маршрутів та інфраструктурних проектів у регіоні змушує Румунію також змінюватися. Це підштовхує Бухарест до більш про-активної політики щодо Молдови, модернізації енергетичної інфраструктури та прискорення економічного розвитку.
Зменшення бюджетної допомоги з боку ЄС і сумніви щодо здатності НАТО захистити свої східні кордони вимагають від Румунії перегляду своєї західної політики. Як і поляки з угорцями, румуни тяжіють до посилення стосунків зі США на противагу ЄС і Росії. Паралельно з цим, Бухарест намагається включитися у формування глобальних транспортних коридорів за участю ЄС, Китаю і Туреччини.
Для України Румунія має геостратегічну цінність: як логістичний хаб, один з найбільш перспективних партнерів у сфері транскордонної логістики, як партнер і союзник США, через якого можна виходити на Вашингтон, і як ключовий учасник мирного процесу у сусідній Молдові у зв`язку з ситуацією у Придністров`ї.
Глобальні та регіональні трансформації серйозно підірвали звичну рівновагу і на пострадянському просторі, особливо в країнах, які перебувають у зоні впливу Росії. Насамперед, це стосується Білорусі, Казахстану, Вірменії та Азербайджану.
Білорусь
У той час, коли вплив Росії на глобальні процеси послаблюється і змушує Москву самоконсервуватися, консолідуючи свій контроль над периферією, Білорусь все більше віддаляється від Москви та тяжіє до багатовекторності і політики балансування між центрами сили. Зрозуміло, що коли РФ намагається втримати Білорусь у своїй сфері впливу, а офіційний Мінськ прагне диверсифікації і розпорошення цього впливу, конфлікти неминучі.
Останні суперечки між РФ і Білоруссю за нафту, газ, торгівлю та ідею об`єднання двох держав чітко підкреслюють ці лінію розколу між двома союзниками. Конфлікт між Мінськом і новим послом РФ у Білорусі Михайлом Бабічем став ще однією ланкою комплексної проблеми тотальної зміни відносин у регіоні.
На тлі посилення впливу Китаю, Білорусь намагається вирватися з- під впливу Москви та спертися не на один, а кілька центрів сили, поступово готуючи країну до передачі влади, зміни ідеологічного підґрунтя (повернення білоруського націоналізму) та перебудови ресурсно-логістичної бази з підв`язкою до нових регіональних і глобальних гравців: Китаю, Азербайджану, Туреччини, Саудівської Аравії, Польщі тощо.
Враховуючи поступовий перехід Білорусі до багатовекторності, це шанс для України допомогти нашому сусіду її реалізувати. Україна – перший очевидний партнер на шляху Білорусі до диверсифікації своєї зовнішньої політики. Українсько-білоруський інтерес охоплює чимало галузей: співпраця у енергетиці (нафтопереробка), торгівлі, політиці, інфраструктурі та військовій сфері. Надаючи Мінську можливість переорієнтуватися у геополітичному плані, віддаляючись від Москви, Україна може почати формувати нову антиросійську коаліцію і збирати навколо себе країни пострадянського простору, які мають намір позбавитися токсичної залежності від РФ.
Казахстан
Необхідність у диверсифікації політичного впливу та залежності, а також оновлення старої договірної бази для актуалізації політичної системи та проведення транзитного періоду передачі влади підштовхнули Казахстан (як і решту Центральної Азії) до відповідних змін.
Гучна відставка багаторічного президента Нурсултана Назарбаєва дозволила розпочати процес оновлення еліт і поступового відходу від старих домовленостей і зв`язків, значна частина яких була закладена через персональну дипломатію президента.
Тепер перед Казахстаном відкритий шлях до формально-інституційного оформлення політики багатовекторності, з посиленням ролі регіональних держав: Азербайджану, Китаю, Туркменістану, Ірану, Туреччини. Це відкриває можливості до більш тісної співпраці з КНР, перерозподілення регіональних фінансових та інвестиційних потоків і підключення країни до альтернативних транспортних інфраструктурних коридорів, не лише за участю Росії.
Вірменія
Яскравим прикладом внутрішньополітичних змін у результаті тиску мінливого міжнародного середовища стала Вірменія. Деактуалізація старої корумпованої політичної системи та її пострадянських еліт зрештою завершилися крахом і зміною влади.
Перед новим урядом Нікола Пашиняна встали ті самі проблеми та геополітичні пастки, в яких Вірменія перебувала всі роки з моменту здобуття незалежності від СРСР. Подолати ці виклики (еміграція, демографія, конфлікт з Азербайджаном, орієнтація на Москву, закриті кордони, енергетична залежність, стара ідеологічна база) нова влада вирішила так само, як і Білорусь з Казахстаном, апелюючи до забутих у часи радянського панування націоналістичних образів, намагаючись вийти на співпрацю з регіональними гравцями та шукаючи новий, альтернативний російському, центр сили у глобальному світі.
Для Вірменії такими «вікнами у світ» стали Китай, Іран, Грузія та Сирія. Офіційний Єреван запустив кілька амбітних проектів по зведенню газотранспортної інфраструктури для подолання проблеми закритого кордону з Туреччиною і зменшення залежності від РФ.
Розпочалися нові переговори з Азербайджаном, який серйозно посилився у останні роки через зростання його геостратегічної цінності для Туреччини, Росії, Китаю і США. Звісно, зовнішньополітичні маневри вірмен, спрямовані на врівноваження російського впливу та його розмивання іншим, не подобаються Москві та викликають суперечки. Втім, як і у випадку з Білоруссю і Казахстаном, для Вірменії це – єдиний шлях вирватися з геополітичних пасток старого порядку та зайняти свою нішу у світовій системі майбутнього.
Інтерес України у Вірменії, хоча й невеликий, але полягає у підтримці спроб Єревана переосмислити свою зовнішню політику. Як і з Білоруссю і Казахстаном, Україна може стати тією державою, яка запропонує себе в якості містка для Вірменії, через який вона вийде на західні ринки та встановить більш тісний контакт з Європою і США. Це послабить вплив РФ на пострадянському просторі, відкриє вірменський ринок для інших гравців, у тому числі українських компаній.
Західна та Північна Європа
Не менше цікаво спостерігати за трансформаціями регіонального рівня у Західній та Північній Європі. Центрами народження нової концепції майбутньої Європи на рівні регіонів стали Італія, Іспанія і Швеція.
В умовах глибокої структурної кризи Євросоюзу, населення континенту все більше розчаровується у старих елітах і системних політичних силах, які десятиліттями перебували при владі після завершення Другої Світової війни. Загострення глобальних проблем, наслідки яких починають відчувати люди, призвело до появи нового запиту на політиків у електорату. Це відкрило шлях для багатьох політичних авантюристів, позасистемних сил і просто недосвідчених, але спраглих бажання змінити систему, людей поринути у вир політичної боротьби.
Сходження націонал-популізму в «старій Європі» - прямий результат глобальних трансформацій, які б`ють по архітектурі регіонів і балансу сил, який зберігався у них протягом років. Зміна поколінь лише посприяла цьому процесу. Оскільки старі системи не в змозі задовольнити оновлені запити суспільства, а нових ідей у них небагато, то у цих країнах розпочалася масштабна боротьба за цінності, нову ідеологію та іншу політичну систему, яка б гармонізувала з надбанням науково-технологічних проривів останніх і майбутніх років.
Парламентські вибори в Італії у 2018 році підвели риску під цей процес, до влади прийшли позасистемні політичні сили – «Рух 5 зірок», які перші поставили питання про повне перезавантаження системи старих неформальних домовленостей, корупційно-мафіозних зв`язків, ідеологій минулого та про необхідність знову об`єднати розпорошену ментально та культурно Італію на базі нової ресурсної бази, економічної ніші та інфраструктури майбутнього. Чи вдасться їм це зробити – це велике питання, на яке поки що немає відповіді.
Якщо порівнювати цю ситуацію з Іспанією, то ця країна відстає від «італійського сценарію» на кілька кроків. Як і в Італії, так і тут були сформовані позасистемні популістські партії, але поки що вони не мають підтримки більшості на національному рівні.
Окремі політичні сили, які або нещодавно сформувалися, або до цього були маргіналізовані, встигли показати непоганий результат на місцевих виборах. Однак поки що в Іспанії триває боротьба між системними політичними партіями, у кожній з яких населення по-своєму розчарувалося. Це пояснює, чому в Іспанії кожен новий уряд нестабільний, явка на виборах низька, а за останні 8 років відбулося п`ять парламентських виборчих кампаній.
Як і Італія, Іспанія загублена у пошуках свого оновленого місця в послабленому кризою ЄС та нового ідеологічного фундаменту, який би тримав країну разом у ситуації, коли іспанський націоналізм і досі скомпрометований диктатурою Франциско Франко, пост-диктаторський соціалізм не є популярним, а консерватори втратили довіру через нескінченні корупційні скандали.
На відміну від обох країн, Швеція – це приклад стійкості в умовах загальноєвропейської кризи.
У Стокгольмі розчарування старими елітами не настільки велике, як у решті країн Європи, а економіка лишається доволі стабільною, що запобігає політичній поляризації населення. Утім, попри це, Швеція також намагається внести корективи у свою регіональну політику, так, щоб вже сьогодні відповідати запитам майбутнього.
Керівництво країни намагається зробити це через посилення впливу Швеції у країнах Північної Європи, зближення із власним субрегіоном, подальшу інтеграцію Скандинавії і врегулювання демографічної кризи, яка на сьогодні є одним з основних викликів для внутрішнього порядку денного стокгольмських еліт.
Глобальні трансформації по-різному вплинули на регіони. Якщо у Європі вони викликали екзистенційну кризу старих ідеологій, розчарування в ідеї представницької демократії і занепад ліберальних цінностей через агресивну реакцію правих сил, то на інших континентах процеси мали дещо інший відтінок.
Європа лишається і й надалі домінуватиме на порядку денному України. Це стратегічний партнер та ринок для українських товарів, а також головний геополітичний маркер для нашої зовнішньої політики.
Головні інтереси України у Європі обертаються навколо наступних категорій: санкційна політика проти РФ, інвестиції, транскордонна співпраця, торгівля, підтримка у реформуванні та оновленні адміністративно-чиновницького апарату, оборона та безпека (по лінії НАТО).
Близький схід
На Близькому Сході, де система так і не була врівноважена різними регіональними силами, перетворення на світовому рівні загострили боротьбу між традиційними політичними силами та поглибили соціальний, культурний і ментальний розрив між старими елітами та переважно молодим поколінням.
Послаблення впливу глобальних гравців, які багато років лишалися кураторами цього регіону, внаслідок спалаху між ними конкуренції та появи нових претендентів на світове лідерство, лише розв`язало багатьом руки та зруйнувало старі регіональні союзи.
Регіональні країни кинулися шукати нові політичні конфігурації, які б відповідали сучасним викликам і зберегли стабільність держав та їхніх режимів.
У Саудівській Аравії змінилася влада, і нове покоління принців запустило глибокі соціально-політичні та економічні реформи, щоб позбавитися прокляття минулих століть – залежності від нафти та іноземних робітників.
У Туреччині президент Реджеп Таїп Ердоган пішов на злам світської кемалістської республіканської системи, щоб збудувати власний світ, в якому він та його оточення почуватимуться безпечно і можуть безперешкодно приймати рішення – іноді непопулярні, необхідні для актуалізації системи запитам суспільства.
Об`єднані Арабські Емірати, звільнені з-під опіки Саудівської Аравії, вийшли на шлях підкорення основних морських комунікацій у регіоні, що лягло в основу їхньої нової геостратегічної концепції.
Іран та Єгипет, навпаки, пішли шляхом самоконсервації режиму. В умовах недостатньої кількості ресурсів для здійснення технологічного прориву, уряди цих країн намагаються зберегти набуте і пережити складні турбулентні часи перехідного періоду від старої до нової світової системи.
І для Єгипту, і для Ірану виклики є схожими: нестача води, перенаселення, політична стагнація, дисбаланс розвитку регіонів, стара інфраструктура та економічна криза. Оскільки у них недостатньо ресурсів для подолання цих викликів, був обраний шлях на посилення вертикалі влади та її трансформація зверху, щоб запобігати соціальним вибухам, які можуть дестабілізувати державу.
Близький Схід – це пріоритетний напрямок для України у сфері залучення інвестицій, співпраці по лінії ВПК, а також у галузі продовольчої безпеки та розвитку зрошувальних технологій. Оскільки для цього регіону найбільш актуальними є проблеми нестачі води, якості їжі, постійної турбулентності, то очевидно, що Україна має можливість посилити свій вплив, пропонуючи співпрацю у цих сферах.
Південно-Східна Азія
У країнах Південно-Східної Азії головним викликом стала криза глобального лідерства, втрата Сполученими Штатами військово-морської та політичної першості, а також підйом Китаю та Індії. Вакуум впливу, утворений внаслідок ерозії позицій США і поки що не готовністю КНР взяти на себе роль Америки, лишив багато країн регіону у стані невизначеності та кризи переосмислення своєї ролі. До того ж, загострення конкуренції між глобальними гравцями виразніше підкреслило залежність цих країн від міжнародних морських комунікацій і ринків збуту.
Для таких країн, як Індонезія, Малайзія, Таїланд, Бангладеш, Південна Корея та В`єтнам, основними цілями в цих умовах були: пошук нових джерел енергії, визначення своєї позиції у регіональних альянсах, збереження своєї ваги у світовій економіці та отримання доступу до торгових маршрутів в Індійському океані.
Як і африканські ринки, Південно-Східна Азія – це той вектор зовнішньої політики, який Україна може розвивати і де може просувати свою продукцію. Конкуренція на цих ринках не настільки сильна, як у Європі чи у США, а відтак українська продукція може серйозно посилитися через співпрацю з країнами Азії.
Торгово-економічна експансія України у Південно-Східній Азії – це перший крок для Києва у його стратегії просування українських товарів, технологічної співпраці та розбудови цілої низки науково-дослідницьких центрів.
Латинська Америка
Схожі процеси відбуваються у Латинській Америці. Десятиліття переважно лівого політичного панування на континенті після краху правих військових диктатур завершилися.
Постійні корупційні скандали розхитали існуючі системи та розчарували людей у власних лідерах. До влади повертаються праві консерватори, а над континентом знову розгортають американську «парасольку безпеки», поклавши край нейтралітету багатьох країн регіону.
Для Колумбії, Бразилії та Аргентини постали нові виклики, пов`язані зі збереженням політичних систем та пошуком нових моделей економічного розвитку. Серед основних питань: міграція, боротьба з корупцією, повернення довіри населення, протистояння організованій злочинності, альянс зі США та зростання впливу Китаю. Дати відповіді на ці питання країни намагаються через пошук нової ідеологічної платформи, яка б мобілізувала населення, повернення до правоконсервативного християнського дискурсу, проведення неоліберальних економічних реформ і зближення зі Сполученими Штатами на противагу Китаю та Росії.
Політичний вплив України на Латинську Америку вкрай низький, а відтак необхідна система робота протягом 5-7 років, щоб встановити тісні стратегічні стосунки з цим регіоном. Тим не менше, Україні є що запропонувати латиноамериканським ринкам – наша продукція може бути конкурентна. До того ж, Україна може посилити співпрацю з країнами Латинською Америки у сфері боротьба з корупцією і контрабандою, спільно генеруючи соціальні інновації у цій сфері, які стануть надбанням для усього людства, адже і в Україні, і у країнах Латинської Америки корупція завжди історично була величезною проблемою.